Погляд в майбутній 2017 рік

 зі спадкоємицею СРСР.94   

Києво-Печерська лавра

Наш край

    

Велике повстання 1918 року: Єлисаветград проти Марусі Нікіфорової

Ми вже писали про організацію більшовицького Ревкому та захват влади в місті на початку січня 1918 року. На той момент головними опонентами більшовиків у Єлисаветграді були прихильники Центральної Ради (адже місто знаходилося на території Української Народної Республіки). Проте на початку 1918 року в нашому місті й більшовики, й українські соціалісти діяли досить цивілізованими методами. Хтось десь постріляв, але не в людей. Справжніх боїв не було, ніхто не загинув. Місто продовжувало жити й працювати. Інша справа – «набіги» Чорної гвардії на чолі з Марією Григорівною Нікіфоровою, яка в прямому сенсі тероризувала місто.

                          

Перший «прихід» Марусі

28 січня 1918 р. загін Нікіфорової вперше приїхав до міста в складі Червоної гвардії, щоб допомогти місцевим більшовикам встановити владу. Маруся допомогла хіба тим, що дестабілізувала ситуацію в місті. Їздячи вулицями на панцернику, стріляючи по випадковим перехожим, грабуючи містян, вона навела такого страху, що єлисаветградці воліли взагалі не виходити на вулиці.

Наступного дня Ревком попросив анархістів залишити місто. Нікіфорова погодилася, але образилася на вчорашніх союзників, і обіцяла повернутися.На початку лютого на станцію «Єлисаветград» прибув озброєний ешелон більшовика Олександра Беленковича (чи БелІнковича – в різних джерелах його прізвище пишеться по-різному). Спочатку цілі в Беленковича були мирні – він мав захищати станцію.Проте не захистив. У лютому Чорна гвардія Марусі вдруге прибула до міста. На цей раз анархісти хазяйнували тут довше. У самому центрі – на розі Дворцової та Миргородської, де сьогодні стоїть пам'ятник трамваю, відбувся справжній бій. Гинули люди, Марію Нікіфорову поранили. Залишаючи місто цього разу, анархісти прихопили з собою касу заводу Ельворті.Письменник Юрій Яновський, який мешкав у Єлисаветграді у 1911-1919 році, та брав участь у цих подіях, у повісті «Байгород» описує Марусю так: «Малого зросту, опецькувата, з великими зеленими очима – вона є взірець похітливої жінки. Мускулясті ноги її ось‑ось наче розірвуть штани‑галіфе. Френч, начеб і великий розміром, сидить, як гумовий. Від кожного кроку її груди тремтять. Де вона випаслась, така повнокровна самка?» Коли дивишся на фото короткоостриженої маленької жіночки, цей опис здається перебільшенням. Але варто згадати, що ця маленька жінка, була найстрашнішою силою навіть у кривавій м'ясорубці громадянської війни. Це була чи не єдина жінка в історії, яка керувала власною армією, сама завжди знаходилася в авангарді, не боялася смерті й хотіла вбивати власноруч

                                 

Комітет Семи

                          

Ще після першого приходу Марусі, у місті почали створювати домові комітети – озброєні загони самооборони, які мали патрулювати й захищати власні квартали. Таких загонів було сім – на Балці, на Кущівці, на Биковому, на Пермському, на Ковалівці та два в центральній частині міста. Ніякого політичного забарвлення ці організації не мали: до них входили робітники, селяни, міщани, дворяни. Доводилося читати, що одним із центральних комітетів керував Олександр Карлович Тарковський, в іншому – патрулював місто композитор Кароль Шимановський. А зброю комітетам надавали місцеві більшовики! 

Юрій Яновський писав: «Місто без влади. Пройдіть ви від вокзалу до Балки, від Балки до Ярмарочної площі і єврейського гробовища – наче пустелею ступатиме нога, у кожнім дворі клацатиме затвор, і невидима мушка пройдеться по вас. А ви не бійтеся, коли свій». 
Проте начало повстання у «Байгороді», на думку сучасних істориків, описане невірно. Чи то радянський письменник Яновський сам «забув» про перебіг подій, чи то цензура пізніше вимарала частину тексту. Проте сьогодні вважається, що повстали єлисаветградці не проти Марусі, а проти Беленковича. 
Комендант ешелону раптом почав диктувати місту власну волю. Зокрема, став вимагати, щоб мешканці здали зброю. «Комітет Семи» намагався пояснити, що ніякої загрози Беленковичу від озброєних мешканців немає – вони мають захиститися від Марусі. Проте комендант послав своїх вояків на Чечору роззброювати населення. 
Так почалося велике єлисаветградське повстання. Биківський домовий комітет не тільки не здав зброї, але й погнав більшовиків на вокзал, і далі - з вокзалу. Беленкович втік із Єлисаветграда на тачанці, кинувши ешелон. 
Але саме у цей час прибула Маруся. Вона нічого не забула єлисаветградцям, а вони нічого не забули їй. Марусю зустріли домові охорони й інші єлисаветградці, які озброїлися, хто чим міг, і підтягнулися захищати місто від терору. 

 Пам'ять Марусиних днів

Закінчилася триденна війна за Єлисаветград несподівано. З боку Помошної, фактично з тилу, прибув ще один озброєний ешелон – більшовика Андрія Полупанова. Спочатку містяни розгубилися й збиралися розвернути фронт ще й в інший бік. Проте Полупанов не збирався воювати з єлисаветградцями. Навпаки, його вояки допомогли вигнати з міста залишки загону Марусі. 

Наступного дня на Грецькій площі мешканці міста підписали мирну угоду з більшовиком Полупановим. Як розповідає історик Юрій Митрофаненко, сутність угоди була в тому, що влада в місті переходила до рад робітничих і селянських депутатів, проте не до більшовиків – це дуже важливо. Місцеві ради складалися із представників різних партій соціалістичного спрямування: меншовиків, есерів, українських соціалістів і більшовиків. 
Місто вважало ці події своєю беззаперечною перемогою. Усіх загиблих містян поховали, як героїв, на Кавалерійському плацу (у сучасному Ковалівському парку). Усі учасники події отримали посвідчення, сім'ї загиблих та поранені – грошову допомогу. Ради прийняли рішення про встановлення пам'ятника загиблим за оборону Єлисаветграда. 
На кілька місяців в Єлисаветграді встановився мир. 
Довгі роки Єлисаветградське повстання згадували, як приклад надзвичайної єдності міста, приклад того, що, об'єднавшись, містяни зможуть подолати кого завгодно. 
У наступному, 1919, році мешканці Єлисавету спробують повторити цей подвиг і захистити місто від григор'євців. І їм це якоюсь мірою навіть вдасться. Проте «малою кров'ю» вже не обійдеться – на вулицях валятимуться і гнитимуть під сонцем тисячі трупів, і їх нема кому буде ховати… Але це вже зовсім інша історія.


 

Жовтень 1917-го в Єлисаветграді: Заколот на заводі  Ельворті,                         характеристика Леніна та червоногвардійський «рояль у кущах»

Рівно сто років десь там, у Петербурзі, за тисячу кілометрів від нашого міста, Володимир Ленін та наш земляк Лев Троцький вже підготували і розпочали збройне захоплення влади. Збройні повстання готувалися давно. І готувалися по всій імперії – руками людей, які навряд чи розуміли масштаб подій та щиро вірили, що роблять добру справу. Єлисаветград не був винятком. Тут була своя «революція» - поки що не дуже страшна і не дуже кривава.

«Безумна спроба купки демагогів»?

У 1927 році, до десятиріччя Великої жовтневої соціалістичної революції, вийшла книжка «Годы борьбы. Сборник материалов по истории революционного движения на Зиновьевщине». Потім, у тридцяті роки, ця книжечка була вилучена з усіх бібліотек. Як не дивно, проте «Роки боротьби» - і досі найоб'єктивніше видання про історію більшовицької організації у нашому місті. Певно, тому що видана вона була через десять років після описаних подій. Відверто брехати було ще не можна, та й влада тоді ще не дуже захопилася переписуванням історії. 

Якщо вірити збірці, тільки у квітні 1917 року у Єлисаветграді була створена Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП). Збиралися у вегетаріанській столовій на вул. Івановській (зараз Чорновола). Партія швидко розросталася і почала ділитися, як амеба, на невеличкі групи: інтернаціоналісти (до яких належав, наприклад, Ігор Тамм), українські соціалісти, «намітилася і група, яка співчувала більшовикам». 
Провідну роль у цій групі книга відводить Трифону Гуляйницькому - фронтовику, робітнику заводу Ельворті, майбутньому міському голові Зінов'євська та почесному громадянину Кіровограда. Проте, як стане зрозуміло далі, Гуляницький зробив для єлисаветградських більшовиків набагато більше, ніж створив організацію. 
Проте аж до самого жовтневого перевороту у місті було аж надто спокійно. Дізнавшись про переворот, місцева РСДРП засудила збройний захват влади! 8 листопада 1917 року газета «Голос Юга» опублікувала резолюцію групи «Єдність», в якій події описували так: «Безумна спроба незначної кучки демагогів шляхом брехливих обіцянок залучити малосвідомі народні маси на шлях анархії та руйнування з метою захоплення влади у державі». 

Вже за кілька днів РСДПР розглядала новий документ – про визнання Центральної Ради.«У місті назрівала загроза збройного повстання, - повідомляється у книзі. – Тільки залишалося з'ясувати, хто буде очолювати виступ: більшовики або місцеві прихильники Центральної Ради. Ці останні мали в своєму розпорядженні збройних гайдамака і командирів». 

Мабуть, автори натякають на Василя Акацатова – українського есера, в.о. начальника Кавалерійського училища та військового комісара Єлисаветграда у 1917 році. Наступного року Акацатов сформував власну військову сотню і воював вже на боці Гетьманській армії. Проте в кінці 1917-го року Гуляйницький і Акацатов вважали один одного союзниками.
 

«Клан партійних циган»

Прихильники Центральної Ради чекали на приїзд у місто єлисаветградця, генерального секретаря Ради Володимира Винниченка. Але він так і не приїхав. Зате приїхав інший земляк- Зінов'єв. 

Один з головних організаторів жовтневого перевороту у Петербурзі менше, ніж через місяць, приїхав на батьківщину – агітувати місцевих робітників. Доводилося читати, що Зінов'єв був неперевершеним оратором. Проте, здається, у Єлисаветграді йому тоді не дуже пощастило: 
«21 листопада до нас в місто приїхав тов. Зінов'єв і читав лекції в міському театрі про Жовтневий переворот, а 25-го, з його участю, відбулося засідання місцевої Ради Робітничих Депутатів, на якому у всю шир постало питання про організацію Радянської влади в Єлісаветграді. Збори тривало 12 годин: з 7 вечора до 7-ї ранку і були дуже бурхливими». 
У своєму виступі Зінов'єв звернувся перш за все до прихильників Центральної Ради. Він завірив, що більшовики підтримують ЦР, тільки просять про дрібницю – «очиститися від буржуазії», добровільно передати владу радам робітників і селян. Згоди тоді так і не дійшли. 
А напередодні приїзду Зінов'єва, 19 листопада 1917 року, найвпливовіша єлисаветградська газета «Голос Юга» опублікувала характеристику на Леніна,написану письменником Мінжинським для паризької газети: «На ділі, а не тільки в одній уяві отримавши владу, Ленін наколобродить і начудить не гірше Павла на престолі. Нелегальний діяч російського самодержства, Ленін вважає себе не тільки природним наступником російського престолу, коли він очиститься, але й єдиним спадкоємцем інтернаціоналу. Ленін – це політичний єзуїт, який підходить з ділами та ідеями марксизму до своїх імперіалістичних цілей (…) Ленінці – не фракція, а клан партійних циган з зичними голосами, які, розмахуючи батогами, уявили, що їхнє невід'ємне право – встати на чолі робочого класу». 

18 січня 1918 року у Єлисаветграді був створений Військово-революційний Комітет, який урочисто оголосив, що влада в місті перейшла в руки робітників і селян. Розмістився Комітет у приміщенні Кавалерійського училища.

У той же час почали створювати Червону гвардію. Книга «Роки боротьби» повідомляє, що працівники заводу Ельворті охоче записувалися у гвардію, проте їй не вистачало головного – зброї.
Далі по тексту: «Зовсім випадково, зброю вдалося добути. 20-го січня 1918 р., в суботу, робочі, як завжди, закінчили роботу о 2 годині дня, залишився на роботі один тільки ливарний цех. Член партії т. Гуляницький з двору ливарного цеху випадково помітив, що з лінії залізниці біжать хлопчики й тягнуть гвинтівки, патрони, гранати. Він запитав хлопчаків, де вони все це беруть, вони відповіли: на вокзалі, на 5-му шляху стоїть цілий поїзд, кинутий солдатами. Тов. Гуляницький викликав Скульського і Чернишова, відправився з ними на вокзал і тут знайшов поїзд. Під загрозою револьвера, машиніст подав поїзд до заводської рампи». 
Озброєна Червона гвардія спочатку героїчно захопила редакцію «Голоса Юга», а потім «евакувала» миколаївський банк – ну, щоб випадково не дістався німцям. «Евакуація мала бути дуже несподіваною, - повідомляє видання «Роки боротьби». – Були приготовані два грузовика, один легковий і один бронеавтомобіль. (…) Директор банку спочатку противився, але потім змирився». 
Звичайно, це був ще далеко не кінець. Це був початок страшної громадянської війни. Війни, якої начебто не було. Кароль Шимановський та Генріх Нейгауз ще давали концерти в приміщенні обласного суду, а на Кавалерійському плацу вже ховали без розбору тих, хто загинув «за оборону Єлисаветграда» - українців і євреїв, поміщиків і червоноармійців. А скоро настане час, коли їх вже нема кому буде ховати, – трупи залишатимуть на вулицях… 


Тайна семейства Романовых

Семейство Романовых к 1917 году, кроме самого императора, его жены и детей, насчитывало более 60 человек. Были в этой семье люди вполне достойные, были и не совсем. Но об одной истории в семье Романовых старались даже не упоминать, потому что в ее основе лежал грех из тех, что не прощаются.

В семье Романовых его называли Николой. Отец Николы, великий князь Константин Николаевич, был вторым сыном Николая I и младшим братом Александра II. Так что Никола стоял в романовской табели о рангах лишь ступенькой ниже царствующего императора.

Николай считался самым красивым из всех великих князей. Прекрасный танцор, он был украшением всех балов. Со временем ему предстояло наследовать одно из самых огромных состояний в империи. Его родителям принадлежал Мраморный дворец в Петербурге, уступавший в роскоши только Зимнему, и умопомрачительной красоты Павловск.

Не обидел бог юношу ни умом, ни характером. По собственной инициативе он в 1868 году поступил в Академию Генерального штаба. Учился на общих основаниях, никаких поблажек члену императорской фамилии не давали, но Николай окончил академию в числе лучших с серебряной медалью.

Поступил на военную службу и в 21 год стал командиром эскадрона лейб-гвардии конного полка. Он должен был стать гордостью рода Романовых, но… Женщины погубили не одну блестящую офицерскую карьеру.

Роковая женщина

На одном из балов великий князь познакомился с американской танцовщицей Фанни Лир. Поначалу эта связь в семье Романовых не вызывала опасений (очередное амурное приключение блестящего офицера). Но скоро стали доходить слухи, что отношения великого князя и фривольной артистки выходят далеко за рамки любовной интрижки. Возникли опасения, что все может окончиться скандальным браком.

Обеспокоенные родители Николая, уже давно жившие раздельно, встретились, чтобы обсудить, как спасать сына. Отец высказался, что лучшее средство вылечить офицера от любовной холеры — отправить его на войну. И молодой 23-летний полковник Генерального штаба в 1873 году вместе с русским экспедиционным корпусом отправился походом на Хиву.

Вернулся Николай воякой, побывавшим под огнем и с орденом Владимира III степени. Первым делом поехал к ненаглядной Фанни и в компании со своей возлюбленной отправился в путешествие по Европе. Роман продолжался. Николай осыпал любовницу дорогими подарками. Денег на ее содержание требовалось все больше и больше, и средств стало не хватать.

Великий князь Николай Константинович был богат, очень богат. Но если кто-то думает, что он мог тратить бесконтрольно любые суммы денег, то ошибается. Выделяемые Николаю на карманные расходы суммы были крупными, но ограниченными, и это были отнюдь не миллионы. В царской семье было принято на личных расходах экономить.

Кража

14 апреля 1874 года в Мраморном дворце обнаружили кражу. Это была не просто кража, это было святотатство. С оклада одной из семейных икон исчезли бриллианты. Икона была очень дорога супружеской чете, ею Николай I благословил своего сына Константина и его невесту Александру Саксен-Альтенбургскую на брак. Великая княгиня от расстройства слегла, разъяренный супруг вызвал полицию. Расследование взял под контроль лично шеф корпуса жандармов граф Шувалов.

Расследование застопорилось. Доступ к иконе имел строго ограниченный круг людей: врач, камеристка, два лакея, придворная дама. Все — люди проверенные многолетней службой, в честности их никто не сомневался. Оставались еще члены императорской фамилии, но они априори были вне подозрений.

Скандал в царском семействе

Сыщики даром хлеб не ели. Они начали с другого конца и скоро нашли бриллианты в одном из петербургских ломбардов. Сдал камни офицер из свиты великого князя Николая Константиновича, некто Варнаховский. Офицера задержали и начали допрашивать.

И тут перо полицейского писаря, заполнявшего протокол, повисло в воздухе: по словам Варнаховского, бриллианты он получил от самого Николая Константиновича! А вырученные деньги якобы предполагалось потратить на подарки для Фанни Лир. Граф Шувалов поехал во дворец, чтобы лично сообщить великому князю Константину Николаевичу страшное известие: его сын — вор.

Вызванный для объяснений Никола сперва все отрицал, но потом сознался. При этом, к ужасу своего отца, не выказал ни сожаления о содеянном, ни раскаяния. Члены дома Романовых отнюдь не были свободными от обычных человеческих слабостей, но до кражи никто из них никогда не опускался.

В Мраморном дворце собрались члены романовской фамилии решать судьбу Николы. О том, чтобы отдать его под суд, речь, разумеется не шла: престиж царской семьи необходимо было беречь. Но опозоривший всех Романовых Николай должен быть наказан — с этим согласились все.

Изгой

Николаю объявили, что он как вор изгоняется из семьи. Отныне в бумагах, касающихся императорского дома, его имя никогда не будет упомянуто. Николай лишается имущества — оно передается младшим братьям. Лишается всех званий, наград, военных и придворных чинов, его имя вычеркивается из списков полка, ношение военной формы запрещено. Он высылается из Петербурга навечно и отныне будет жить там, где ему будет указано.

Для общества он будет объявлен душевнобольным, находящимся на принудительном излечении. Фанни Лир высылается из России без права когда-либо вернуться. Но Николаю сохранили титул великого князя и до последних дней к нему обращались «Ваше Императорское Высочество». Осенью 1874 года Николай Константинович навсегда покинул Петербург.

Скитания

Началась жизнь изгнанника. Умань, Оренбург, Самара, Крым, Владимирская губерния, городок Тывров под Винницей — за 7 лет ему более 10 раз меняли место ссылки, не давая нигде пустить корни.

В 1877 году, находясь в Оренбурге, Николай обвенчался с дочерью местного полицмейстера Надеждой Александровной Дрейер. Стараниями Романовых Священный синод специальным указом признал брак недействительным. Надежда осталась при князе в неясном статусе жены-сожительницы.

В 1881 году князь-изгой попросил разрешения приехать в столицу на похороны убитого Александра II. Александр III ответил: «Вы обесчестили нас всех. Пока я жив, ноги Вашей не будет в Петербурге!», но разрешил узаконить брак с Дрейер и отправил супругов на вечное поселение в Ташкент.

Что такое Ташкент конца XIX века? Гарнизон на краю империи с непрерывным пьянством, тоской и вечной мечтой уехать от этих глинобитных мазанок в Россию. Именно здесь и должен был оставаться великий князь до конца своих дней.

Оборотистый бизнесмен

В далеком Узбекистане опальный князь стал предпринимателем. В Петербург одно за другим шли донесения: великий князь является владельцем мыловаренного завода, бильярдных, организует продажу кваса и риса, выращивает хлопок, строит хлопкоочистительные заводы и вырабатывает мануфактуру, открыл первый в Ташкенте синематограф «Хива». Доходы от предпринимательской деятельности князя превышали сумму в 1,5 миллиона рублей в год.

Дворец великого князя Николая Константиновича. Сооружен в 1890 г. B.C. Гейнцельманом. Флигели достраивал А.Н. Бенуа. На заработанные средства Николай Константинович построил себе дворец (сегодня узбекский МИД проводит в нем официальные приемы иностранных гостей), провел в городе водопровод, построил театр. И все равно деньги еще оставались. Николай решил заняться развитием края.

Ташкентский князь

Опальный князь затеял масштабные оросительные работы. На свои средства он проложил 100-километровый канал, на орошенных землях появились 119 поселений. Как писали газеты, «одно высокопоставленное лицо сделало для Средней Азии больше, чем вся государственная администрация». Дехкане буквально молились на него, поселенцы обращались «князь-батюшка», мещане за глаза именовали «ташкентским князем».

Все эти годы Николай Константинович оставался на положении ссыльного. Можно только сожалеть, что столь талантливый и деятельный человек был выброшен из общественной и политической жизни Петербурга.

Февральскую революцию «ташкентский князь» встретил восторженно, надеясь, что она положит конец его 43-летней ссылке. Но вкусить воздуха свободы Николай Константинович Романов не успел. В январе 1918 года на 68-м году жизни он скончался в Ташкенте. Его не расстреляли чекисты и не зарубили пьяные матросы, как писали в некоторых газетах в начале 1990-х. Великий князь умер от воспаления легких. Думал ли он в последние минуты о той, ради которой когда-то вынул из оклада иконы те злосчастные бриллианты? Кто знает.

Секретні переговори: “Україна буде дуже маленькою”

          У 1991 році СРСР і США однаково боялись української незалежності й бачили нашу країну без Криму та з автономією Харкова й Донбасу. Про це пише Поза часом із посиланням на Експрес.

…На диво, до наших днів цей факт чомусь досі не сплив на поверхню. Можливо тому, що тривалий час документ, який підтверджує цю інформацію, маркувався під грифом ЦРУ “цілком таємно”. А коли нарешті його частково розсекретили й відкрили для загального доступу, ніхто не звернув уваги на якусь там стенограму переговорів між СРСР і США від 19 листопада 1991 року.

Проте цей документ проливає світло на деякі аспекти того, як і в яких умовах формувалась українська незалежність, коли СРСР доживав останні дні. Ми переклали з англійської уривки з цієї стенограми. Повна її версія недоступна, адже навіть через 26 років ЦРУ все ще не зняло секретного грифа.

Отож, 19 листопада 1991 року. Білий дім, Овальний кабінет, Вашингтон, США. Таємна зустріч президента США Джорджа Буша-старшого з Олександром Яковлєвим — радником першого й останнього президента СРСР Михайла Горбачова, а також послом СРСР у США Віктором Комплектовим. З американського боку також присутні Джеймс Бейкер — третій державний секретар, Джон Генрі Сунуну — начальник генерального штабу США, Брент Скоукрофт — помічник президента з питань національної безпеки, Ед Г’ютт — старший директор з радянських питань, Денніс Росс — директор з планування політики. О.Яковлєв: — Наш президент Михайло Горбачов сильно стурбований щодо України. Щось незрозуміле діється там. І він це відчуває.

Дж.Буш: – А що буде після виборів в Україні?
О.Яковлєв: – Вони підписали економічний договір, договір про продовольство, і хочуть працювати з G-7. Але я хочу сказати щось ще… Михайло Горбачов повинен був обговорювати національне питання з Вами. Річ у тому, що в Україні 12 мільйонів росіян із усіх 50 мільйонів. Ми вважаємо, що Донецьк має оголосити про свою автономію. У Криму є намір провести референдум про те, щоб стати окремою республікою, незалежною від України. Всі промислові райони України населені росіянами, а це Донецьк і Харків. Ви самі розумієте, що там розташоване… А найбільша проблема в тому, що націонал-демократ В’ячеслав Чорновіл хоче незалежності. І…

Далі – обрив розмови, оскільки Буш-старший дав знак стенографістам наступну інформацію фіксувати в протоколі як секретну. Відтак, ми не знаємо, про що говорили в Овальному кабінеті наступні 5 хвилин. З подальших реплік можна припустити, що обговорювався військовий сценарій.

Дж.Буш: – Все залежить від того, що означає так звана незалежність.

О.Яковлєв: – Ніхто не знає. На жаль, у нас є щонайменше тисяча різних розумінь “незалежності”. Ніхто не знає. У них є все, щоб стати рівними “великій сімці”.

Дж.Буш: – Однією з проблем є потужна зброя на їхній території. Як ви бачите, що тут буде працювати для нашого спокою? Контроль? Ратифікація? Безпечний демонтаж? Як Леонід Кравчук підходитиме до цього?

О.Яковлєв: – Не очікуйте ризиків або несподіваних кроків. Вони будуть дивитися на Захід, поспостерігайте краще за західною реакцією. Звичайно, ми не відмовимося від своєї зброї. Управління перебуває у нас.

Дж.Бейкер: – Але деякі війська перейшли на бік Української республіки.

О.Яковлєв: – Я знаю, що деякі полковники зараз можуть говорити дуже переконливо. Правда, це не означає, що вони фактично будуть діяти, як вони кажуть. За офіційними документами, вони наші, радянські. Там може бути рішення за це, так. Може, ми зможемо обговорити це на деяких рівнях у майбутньому. Ймовірно, ми можемо знищити деякі типи зброї в Україні.

Дж.Буш: — Це було б логічно… Що він відповість далі?

Можемо припустити, що, ймовірно, розмова йшла про можливе знищення української зброї США і СРСР спільно. Але далі — знову засекречена інофрмація. А після цього йдеться:ґ

Дж.Буш: — Тут важливі внутрішні міркування. Країни Балтії були серйозною проблемою. Тепер це Україна. З великим інтересом за нею стежать багато американців…

Дж.Бейкер: — А що відбувається після того, як Україна заявила про свою незалежність? Невже росіяни кажуть “ні”?

О.Яковлєв: — Це буде безлад. Але, ймовірно, в Україні не буде громадянської війни.

Дж.Бейкер: — Ви натякаєте про росіян в Україні?

О.Яковлєв: — Є 12 мільйонів, з них — багато в змішаних шлюбах. Є 25 — 30 мільйонів змішаних шлюбів. Яка війна може бути?

Дж.Бейкер: — Звичайна війна. Що станеться, коли Росія почне нараховувати світові ринкові ціни на нафту Україні?

О. Яковлєв: — Тепер це “rope pushing” (сленговий американський вислів, який означає — “марні намагання боротися з імпотенцією”). Єльцин довідався, що Україна продає нафту за долари. Тому Борис Миколайович скоротив видобуток нафти. Я дивлюсь на карту й бачу, що Україна буде дуже маленькою…

Е.Г’ютт: — Чи визнає Росія незалежність України?

О.Яковлєв: — Так.

Е.Г’ютт: — А Верховна Рада СРСР?

О.Яковлєв: — Побачимо. У мене таке відчуття, що розум людей стане більш тверезим. Вони не готові зараз демократизуватись самі. Зараз це дуже складно. Ось чому ми з Горбачовим говоримо, що найближчі тижні будуть дуже важкими…

…Така ось розмова відбулась за зачиненими дверима Овального кабінету в ті дні, коли Україна вже оголосила про свою Незалежність, але жодна держава світу ще не визнала її такою.

Прочитавши цей документ, нехай навіть порізаний, бачимо: Україна мала всі шанси стати однією з провідних країн світу. Але ми ними не скористалися. Нині віддаємо борги МВФ. І воюємо зі спадкоємицею СРСР. 

Каким видели 2017-й в советском диафильме 1960 года

В соцсетях кто-то вспомнил советский комикс, датированный 1960 годом. В нём художники и авторы студии «Диафильм» фантазировали на тему того, какой будет страна советов в годовщину Великой Октябрьской революции, то есть в 2017 году.

Диафильм так и называется: «В 2017 году». С точки зрения авторов, к этому времени в СССР уже должны были появиться фотонные ракеты, роботы, телевидефоны и атомные поезда, а технологии использовались для улучшения климата Дальнего Востока и для освоения не только космоса, но и недр Земли.

В этих условиях СССР продолжал бороться с «империалистами», испытывающими «запрещённое мезонное оружие». Всего в диафильме 45 слайдов.